Привіт Гість ( Вхід | Реєстрація )

Профіль
Фотографія
Рейтинг
 
Опції
Опції
Про себе
Heim не має особистої інформації про користувача в даний момент.
Персональна інформація
Heim
магістр магії
26 років
Чоловік
Вінниця
Народилися 5 Груд 1991
Захоплення
мови, музика, книжки.
Додаткова інформація
Клан: Інформація відсутня
Стать: Хлопець
Телефон: Інформація відсутня
Посада: Інформація відсутня
Цікавлюсь ГП з: Інформація відсутня
Факультет: Інформація відсутня
Статистика
Зареєстрований: 31.10.2008
Перегляди профілю: 550*
Востаннє помічено: 19.12.2014, 2:42
Місцевий час: 19.6.2018, 12:30
1224 повідомлення (0.35 повідомлень у день)
Контактна інформація
AIM Інформація відсутня
Yahoo Інформація відсутня
ICQ 451938403
MSN Інформація відсутня
Контакт Приват

Heim

UA HPclub member

*****


Теми
Повідомлення
Награды
Коментарі
Друзі
Зміст
22 Mar 2011
В будинку Сіріуса, коли Муді попросили глянути чи не ховчик сидить у... чомусь-там. Що він побачив?
Те, чого він боїться?
Чи може те, яким ховчик є, коли нічим не прикидається?
31 Dec 2010
Ось писав брєдовий фік і раптом у мене виникло запитання...
Хто взагалі такі, ці ельфи? я про гарріпоттерівських домовиків, звичайно.
Звідки вони взялись? Еволюціонували? Займаючись самою лише хатньою працею?
Але ж не були вони із людьми (чарівниками), завжди, від початку часів. Чи якраз навпаки були і розвинулись із якихось невідомих ранніх домашніх істоток, шукаючи захисту?
Чи їх приручили, як собак?
А може це окрема розумна раса, яку чарівники просто підкорили у певний момент? чи підписали якийсь "симбіотичний" довічний контракт? Але у якому ж треба бути положенні, щоб на таке погодитись? А може їм всім просто промили мізки?

З гоблінами і кентаврами, як магічними істотами, таких питань не виникає, ібо вони живуть незалежним життям із своїми глюками і взагалі мало відрізняються від людей.
У ельфів же схоже немає ніякої соціально структури чи єрархії. вони просто кожен сам за себе. ніяких сімей, ані чогось схожого. ні жаги знань, ані духовності, якоїсь культури чи хоч би релігії в крайньому випадку. для примітивного суспільства це було б логічно. але нічого. як вони взагалі так живуть? і це при тому, що їх все влаштовує!
23 Oct 2010
По аналогії з темою про книги на uaclub.
Який фік ви читаєте зараз? або щойно прочитали.
Обов'язково залишайте ваші враження!

Які фіки ви б порекомендували прочитати?
19 Dec 2009
Назва: Вічність
Автор: Хейм
Рейтинг: PG
Категорія: джен
Пейринг: ніяких пейрингів
Жанр: ангст
Розмір: міні
Disclaimer: всі права належать Ро.

            Увага! Фік тісно переплітається з релігією, особливо із християнством, суперечить релігійній моралі і нормам. Якщо ви маєте стійкі прорелігійні переконання або просто чутливі до її критики, це може образити вас і ваші погляди. Тому краще просто не читайте його. Я попередив.
А до всіх інших. Народ, автор знає, що він не майстер, такщо не дивуйтесь, якщо вийшло дуже тупо. Приємного прочитання.


            Гаррі відкрив очі. Він нічого не пам'ятав, знав лише, що помер, загинув під час облави на смертежерів. Навколо було світло, все було таке біле. Він не знав, чи має він тіло, але був впевнений, що може пересуватись і відчувати. Зробив кілька кволих кроків. Думав, що зробив, оскільки навколо нічого не було, окрім світла і він не міг мати поняття чи рухається взагалі. Він заплющив очі і знову відкрив. Ледве не впав з несподіванки. І все вказувало на те, що він таки міг впасти. Перед очима з'явився пейзаж, а сам Гаррі прийняв звичну форму. Але це не було життя, він знав, це був просто якийсь витвір мертвої фантазії, хоч як парадоксально це не звучало. Під ногами була зелена трава, де-не-де росли дерева. Атмосфера була дещо похмурою, небо заволокли хмари тому землю вкривала тінь. Він підвів голову. Попереду була річка, все навколо було настільки чисте, ніби він попотрапив у далеке земне минуле.
            До нього підійшов якийсь чоловік. Він виринув невідомо звідки і був одягнутий у довге чорне вбрання. Гаррі згадав, що майже так само одягався професор Снейп. Чоловік мав коротко вистрижене чорне вилосся. Гаррі здалось, що він десь бачив його обличчя, на якомусь зображенні. Цей чоловік деякий час просто стояв і дивився прямо йому у вічі. Потім повернувся і попростував назад. Гаррі відчув, що має йти за ним, він просто знав це і підкорився цьому пориву. Траву колихав легенький вітерець, поки вони ішли, поволі, прямо до річки. Коли Гаррі знову підняв погляд, то побачив, що через річку виріс міст, дерев'яний і грубий, але надійний. Поза річкою з'явилось щось схоже на палац із високими вікнами і дверима. Чоловік у чорному завів його прямо туди.
            Всередині виявилась одна єдина велетенська зала. Гаррі оглянувся, щоб подивитись куди піде його провідник, але він дивнм чином безслідно зник. Він не розумів, що має робити далі, але відчував, що має залишатись на місці. Повернув погляд, і знову декорація доповнилась. В самому кінці зали, під стіною, височів трон, на якому хтось сидів. Гаррі вирішив підійти ближче. Зала була дуже великою, з колонадою по обидва боки. Напівтемінь розсіювали тьмяні промені, що падали на підлогу зі стрільчатих вікон. Він зупинився, коли дійшов приблизно до середини. Фігура на троні була знайомою. Він приблизився ще на кілька кроків…
            - Дамблдор? – видихнув він.
            - Дамблдор? – перепитав владний голос сивобородого дідка. – Ким мене тільки не називали, хм. Дамблдор, це ж треба. – перекривив голос.
            - То ви не Дамблдор? – запитав Гаррі. Він був здивований, оскільки перед ним точно був його колишній директор.
            - Яка наївність, – в'їдливо відповів дідок, – звичайно ні.
            - Але хто ж тоді? – Гаррі не розумів.
            - Я бог, - констатував він, - невже не видно?
            Гаррі розумів, що питання риторичне, але відчував потребу відповісти. З іншого боку, він усвідомлював, що якщо скаже "ні", то тим самим принизить господа, але якщо відповість "так", то збреше йому. Зваживши на і так не особливо приязний настрій всемогутнього, він доклав всі зусилля, щоб змовчати.
            - Ти знаєш чому ти тут? – запитав господь.
            - Я… – Гаррі розгубився. – я помер і тепер ви будете судити мене?
            - Так. – відповідь була поки найкоротшою за час їх знайомства і звучала на диво серйозно.
            Запала тиша, під час якої "псевдоДамблдор" вивчав Гаррі проникливим поглядом. Це могло б нагадати йому справжнього професора, їхні спільні подорожі і довгі розмови у його кабінеті, якби погляд не був таким лютим.
            - Ти скоїв вбивство. – нарешті констатував бог, розітнувши тишу своїм громовим голосом.
            - Так, але це був злий чаклун… – виправдовувався Гаррі.
            - Не важливо ким він був, ти скоїв вбивство і крапка. – перебив голос.
            - Але це вбивство врятувало безліч людей!
            - За вбивство вже належить відповідна міра покарання. – продовжив бог, проігнорувавши виправдання.
            - Але як же всі хто міг загинути, якби не я…
            - Ти не бог, щоб вершити правосуддя! – господь був розлючений такою неповагою. – Гордість, заздрість, богохульство. - перечисляв він гнівно.
            - Але значно більше я зробив добра! – відчайдушно вигукнув Гаррі.
            - Затям раз і на вічність, я є втіленням добра і я є всесвітом і нема нічого окрім мене, я є закон і влада, милосеря і справедливість і нема зла у світі, інакше як проти моєї волі, яка є всеохоплюючою. Ясно? – він буквально прогримів ледве не зриваючись на крик.
            Гаррі кивнув, хоча не зрозумів ні граму. Особливо у момент, коли йшлося про відсутність зла і про наявність милосердя і справедливості при цьому, та ще й в одній особі. Він чомусь був впевнений, що всі хто підпав під це його "милосердя" зараз були у пеклі, а у раю був лише він сам.
            - Твої добрі вчинки нічого не варті. – продовжив він спокійно. – ти був тихим і скромним, що, між іншим, також є гріхом, і цінував моральність лише завдяки вихованню у прийомній родині. Це не твоя заслуга. Ти ловив і ув'язнював людей, які приносили страждання іншим, не через доброту, а через помсту за батьків, за образу, яку вони завдали тобі, позбавивши нормального життя. В цьому теж нічого хорошого нема. Назви хоч щось, що ти зробив справді вартого уваги. – це прозвучало як наказ.
            Гаррі задумався на деякий час, перебираючи події свого життя…
            - Я пожертвував собою, заради того, щоб спасти інших.
            - Ні, ти не пожертвував, інакше ти з'явився б переді мною тоді, а не аж тепер. – владно заперечив бог і Гаррі зрозумів, що заперечувати справа пуста. – Ну, невже не маєш чогось серйознішого?
            Гаррі не відповів. Він був впевнений, що хоча б це, але мало свідчити про його доброту. Він більше не знав, що сказати, опустив руки і вирішив змиритись із тим, що раю йому не бачити, що життя його було безплідним а дії сповнені корисливості.
            - Ти - чарівник. – продовжив бог, не дочекавшись відповіді. Це було звинувачення, Гаррі знав. – ти користувався магією, а це єресь, бо нема інших чудес окрім тих, що творяться моїм іменем, магія ж іде від імені диявола.
            Гаррі не став розбиратись яким чином існує диявол при всемогутньості бога і за якими принципами відбувається класифікація "чудес". Він не розумів, у нього на очах ледве не навертались сльози. Він не міг повірити, що ось так все просто, беззмістовно, нелогічно і несправедливо закінчиться. Він не міг цього винести, але і воля його обмежувалась лише покірністю.
            - Ти відправишся у пекло, Гаррі Поттер. – голос виніс вирок.
            Невідомо звідки з'явився той самий чоловік у чорному, що і привів його сюди. Гаррі пошкандибав за ним до брами.

            Коли він вийшов, пейзаж вже був іншим. Трава була зів'ялою, сухою, дерева мертві, без листя, а сама річка претворилась на потік лави. Міст, правда, тепер був кам'яним. Гаррі помітив, що його провідник знову зник і цього разу назавжди. Атмосфера була гнітючою і це лише посилювало його пригнічений настрій. Гаррі не хотів переходити річку, це здавалось йому остаточним кінцем, змиренням, а цього він зовсім не бажав. Він прагнув залишатись по цей бік вічно, аби лише не констатувати реальність. Але зусилля його були марними, вища воля давила на нього і він, підкорившись, ступив на міст. Він ішов пагорбами, дивлячись собі під ноги, на мертву траву. Він не знав куди іде, просто ішов, крок за кроком, не відчуваючи втоми. Він ніколи не думав, що потойбіччя буде матеріальним і виявився неготовим до цього. Коли Гаррі підняв голову, то помітив, що зайшов далеко. Попереду виросла долина, в кінці якої височіли скелясті сірі гори. Він пішов прямо туди і через деякий час ясно виділив неприродні обриси. Це нагадувало замок врізаний у скелю. Назовні виднілись грубі низькі башти і брама. Причому внутрішнього двору не спостерігалось, вхід одразу вів у печери. Було моторошно. Трохи віддалік, збоку, знаходилось озеро лави. В ньому Гаррі побачив перших людей, які не належали до влади потойбіччя. Вони пеклись, горіли, дико кричали... Гаррі зблід, уявивши, що скоро і він опиниться поряд з ними. Якщо бог виявився не вельми приємним, то диявол має бути значно і значно гіршим. Це жахало. Він знав, що йому потрібно іти в приміщення, наблизився до брами, навколо був викопаний рів, незаповнений, через нього було перекладено дерев'яний місток.
            Гаррі увійшов всередину. Було темно, але просторо. Вікон схоже не було взагалі, тьмяне світло падало з одиноких свічок під стелею. Гаррі пройшов довгим коридором, заглиблений у думки, і ледве не впав з переляку, коли у арці, на переході коридору у велетенську залу, постав Том Редл. Він не був тим монстром, якого Гаррі бачив за життя. Це був молодий вродливий чоловік, якого Гаррі і не впізнав би, якби не бачив у спогадах на шостому курсі. Він забув про все, що думав досі, його заполонила дика лють і він крикнув, вклавши у слова всю ненависть:
            - Тут тобі і місце Томе, клятий ти виродок! – він хотів накинутись на нього і пошматувати, він був розгніваний на того, хто дає такому злодію спокійно розгулювати, а не варитись у киплячому маслі...
            - Гаррі Поттер, я радий тебе бачити. – голос прозвучав на диво приязно, а на обличчі Тома з'вилась розуміюча усмішка. Гаррі не міг втямити… - Я схожий на Волдеморта, вірно? Я сподівався, що так може бути, але нічого не вдієш, тобі доведеться звикнути.
            Лють кудись зникла і Гаррі тепер мав просто надрозгублений вигляд.
            - Я метаморфічна істота, Гаррі. – сказав Том, відповідаючи на розгубленість поясненням. – Я для кожного приймаю вигляд тої людини, яка була для нього найненависнішою за життя, яку б він міг впевнено назвати втіленням  вселенського зла.
            У голові Гаррі почало прояснятись…
            То ти… ви… тобто, ви диявол? – Гаррі не знав, як йому звертатись, адже з одного боку він був приязнішим за бога і якимось неформальним, з іншого він не міг заслуговувати поваги через саму свою суть… але ще з іншого, тут він був беззаперчним володарем.
            Він розсміявся у відповідь.
            - Можеш називати мене Люцифером, або Томом, не важливо. – відповів  "псевдоВолдеморт" . У Гаррі склалось враження, що усмішка взагалі ніколи не покидає його обличчя, змінюючи лише форму... – Ти знаєш чому ти тут. – це було твердження. Послідувала недовга тиша, під час якої Редл вивчав Гаррі поглядом, як і бог, але якось інакше. Тоді промовив:
            - Іди за мною, і не бійся, я відповім на всі твої питання.
            Гаррі затримався, але попростував за ним у залу. Вона була велетенська, викладена каменем, з колонами і троном біля дальньої стіни, який напівховався у темряві. Повернули вбік до сходів, на другому поверсі також була зала, але значно менша. В ній знаходилось кілька людей. Але Люц повів його вище, ще на кілька поверхів. Все було таке просторе, а стелі настільки високими, що Гаррі не сумнівався, що зрештою вони виявляться майже на вершині гори. Так і сталось. Подолавши останній проліт, вони виявились у приміщенні, яке нагадувало невелику кімнату, чи напівкімнату. Тут розташовувались кілька грубих крісел, стіл, на якому лежали якісь сувої. Взагалі атмосфера була доволі затишною, але всеодно моторошною. Дальня стіна була відсутня, замість неї був обрамлений арками вихід на просторий балкон. Вигляд з нього охоплював безмежний простір, аж на обрії ледь виднілась річка лави. Гаррі подумав, що звідси, мабуть, оглядається все пекло. Люцифер провів його крізь арки і запросив сідати. Тут було два дерев'яно-металеві стільці з високими гострими спинками повернуті до парапету.
            Вони довго сиділи у тиші, лише знизу час від часу долинали верески. Гаррі поглянув на диявола, на обличчі у нього була усмішка, цього разу якась сумна. Нарешті він заставив себе видавити запитання, що його мучило:
            - То яке моє покарання?
            - Його не буде. – поволі відповів Люцифер.        
            Гаррі здалось, що він не розчув.
            - Е-е, тобто?
            - У тебе не буде ніякого покарання. Ти будеш просто існувати тут впродовж  вічності і ти вільний робити що завгодно.
              У Гаррі в голові знову все спуталось.
            - Але бог наказав…
            - Він виніс вирок. – перебив диявол. – А як саме карати і чи карати взагалі це вже моя справа, а не його.
            - І ви так просто мене відпускаєте?
            - Моя влада поширюється лише на пекло і в його межах ти можеш робити що завгодно.
            - Але ж я зробив стільки зла, я заслуговую на покарання. – Гаррі вже встиг повірити у істинність господніх слів і не міг затямити, якого чорта диявол виявився добрішим за бога.
            - Не заслуговуєш. – незворушно відповів Люцифер. – Бог у своїй "праведності" не бачить істини. Його суд не є непорушним.
            - Але…
            - Бог створив людей за своєю подобою і наділив їх своєю силою. – владно перебив Люцифер. Він був на диво педантичним. – Найвищим судом для себе є ти сам, не бог. Його це страшно бісить і тому він зганяється на вас всіх. Ти вважаєш, що здійснив багато добра, позбавив світ від зла, наскільки зміг. Всі твої гріхи вкриті добрими справами і я не можу ні за що тебе карати.
            - Але хіба не справа диявола, карати за все підряд, мучити, завдавати страждань? І ви так просто відмовляєтесь від того, що має приносити вам насолоду? – випаливши це,  Гаррі сам здивувався, що звинувачує Люцифера у тому, що той його не карає.
            - Спроба зайняти божий престол не робить мене втіленням зла. – він ледве не насміхався над Гарріною вузьколобістю. – Історію пишуть переможці, так ви кажете? Страждання зовсім не дають мені радості і я не прагну всіх підряд ними нагороджувати. Я просто амбіційний, серед інших, породжених ним, які сліпо корились його волі. І я теж хотів керувати всесвітом, але він надто егоїстичний, щоб дозволити подібне. Зрештою, я отримав непоганий наділ, ти так не думаєш? – він простер руки вказуючи на всі майже безмежні простори пекла. – Не скажу, що я задоволений, але тут я сам собі володар.
            - А чим завинили люди, у лаві, там внизу? – Гаррі згадав їх мученицькі крики.
            - Вони вірили у це і вони це отримали. – спокійно відповів диявол.
            - Але я ніколи не вірив у пекло! – вигукнув Гаррі, він не міг зрозуміти, що за клята логіка тут діє.
            Обличчя Люцифера осяяла вдоволена усмішка.
            - І це ще одна причина, чому я не можу тебе карати. – вимовив він.
            - Але ж пекла тоді бути не мало взагалі! – Гаррі це бісило, він ледве не скочив з місця.
            - На жаль, це вже вирішую не я і не ти, а бог. – посумнішав Люцифер. – якщо він каже, що воно є, значить воно є. 
            Гаррі починав щиро ненавидіти того недоумка, що створив такі закони. Це було несправедливо, невірно і взагалі. Тепер він розумів, чому у світі стільки нещасть, якщо ним керує той, хто всіх, як одного готовий напрявляти до пекла. У нього навіть склалось враження, що бог прагнув створити таке місце і тому спеціально зробив із одного зі своїх янголів козла відпущення, просто, щоб було кого послати керувати ним.
            - А у раю хтось є? – Гаррі був впевнений, що знає відповідь, але почув не зовсім те, на що сподівався.
            - І так і ні. – протягнув диявол. – Янголів бог майже одразу ліквідував, щоб почуватись у безпеці. Формально там лише він і один на ім'я Єшуа, син божий, так би мовити. – Люц гигикнув. – Але навіть його бог зробив посильним і, замість отримувати задоволення від вічного блаженства, він проводжає мертвих туди-сюди, змушений до кінця самої нескінченності не знати спокою від побігеньок. Просто тому, що більше нема кому цим займатись.
            Гаррі був вражений. То от ким був той чоловік у чорному.  
            - Нескінченність? – запитав він. Раптом він усвідомив, що марно що без покарання, але ж навіть у такому випадку вічність у цьому місці його лякала.
            - Насправді не зовсім. Проходить дуже довгий час і зрештою люди потроху розчиняються у одноманістності буття. Це дуже і дуже плавний перехід, тому вони його навіть не відчувають. В решті решт вони зникають зовсім, але для них останній момент існування є вершиною нудьги чи то мук і саме цей останній момент створює враження нескінченності.
            Гаррі похолодів. Він не хотів цього. Він не міг з цим змиритись. На нього ж не поширювалась влада пекла…
        Але пройшли довгі тисячоліття і, коли Гаррі сидів на сухій траві пагорбу у світлі червоного сонця і спостерігав за черговою групою людей, що йшли від лавової річки, його поглинула вічність.
Назва: Розширюючи простір... назва робоча.
Автор: Хейм
Рейтинг: PG
Категорія: гет
Пейринг: ГГ/ГП не акцентується... хоча все можливо... ні, я вже бачу, що неможливо.
Жанр: екшн
Розмір: міді або більше
Disclaimer: Всі права належать Ро.

Дані можуть змінюватись по ходу написання.
Події через кілька років після завершення навчання.
Чарівники у космосі. Можливо ООС, нові персонажі. AU Сонячної системи, можливо деяких законів фізики, ймовірна недостовірність характеристик відомих планет, поведінка космічних явищ, людей і інших гуманоїдів в умовах відмінних від земних... коротше, в такому дусі. Автор намагатиметься не вигадувати власні назви, а заміняти їх положенням об'єкта чи характеристиками або просто номером, це може вийти громіздко, але нічого не можу вдіяти. Автор ліквідував мовний бар'єр між цивілізаціями, просто, щоб не заморочуватись.
Автор щиро надіється, що нікого ще не задовбала його псевдотворчість.


***

На дворі стояла зима, а Гаррі механічно поглинав сніданок на кухні. Він згадував все, що відбувалось із ним у школі, як здолав Волдеморта, відчуваючи, що він практично не приклав до цього рук, що все за нього виконали друзі, кляті магічні закони і щасливий збіг обставин. Гаррі кинув тарілку у посудомийку і заварив собі чаю. Ще деякий час ворушив спогади, вигрібаючи назовні все, що могло згодитись. Годинник показував близько десятої, коли Гаррі вийшов у вітальню. Вдягнув завбачливо приготовану Герміоною мантію і зняв з вішалки плащ. Макґонеґел пропонувала йому скористатись каміною мережею у її кабінет, але Гаррі відмовився. Він хотів прибути більш немагічно, на скільки це було можливо, хотів знову пройти через браму до Гоґвортсу, як колись за навчання. Явився у Гоґсмід і попростував дорогою у напрямку замку. Було туманно і морозно. Брама була відчинена, тепер, коли боятись було нічого, подібні заходи безпеки спростили, хоч Гаррі і думав, що ще зарано і що всеодно потрібно пильнувати небезпеку. Він пройшов понад озером, біля Геґрідової хатини. Хотів привітатись, але, коли він постукав, ніхто не відчинив, тож чоловік вирішив, що лісник пішов виконувати свої лісникові обов'язки.
У коридорах було тихо, зараз якраз йшли уроки. Гаррі попростував прямо до класу захисту від темних мистецтв, де він мав проводити лекцію. Дорогою зустрілась Макґонеґел.
- Гаррі, я так рада тебе бачити.
- Я вас теж, пані професорко. – відповів він.
- Ти вже не учень і можеш не називати мене професоркою. - зауважила вона і додала - Ґрифіндор сьогодні матиме чудовий урок захисту.
Гаррі посміхнувся.
- Е-е… а ви не проти, якщо я звожу їх до таємної кімнати? Чисто заради наглядності. – додав він, помітивши збентеження на обличчі професорки.
- Думаю, з цим можна почекати. – відповіла вона.
Гаррі розташувався у класі, через деякий час почувся гамір і туди почали сходитись учні. Зрозуміло, всі дружно витріщались на його шрам. Гаррі намагався не звертати уваги. Урок мав бути чисто теоретичним, такщо хлопець почав розповідати про Волдеморта, про часи війни, про останній рік перед його падіням. Послідувало кілька запитань і відповідей на них. Гаррі був згоден із розсекреченням інформації про горокракси, оскільки тепер діти навчались у відразі до них, а самі горокракси стали офіційно забороненими. Лекція плавно переходила у нудноту, коли Гаррі помітив за вікном якийсь срібний контур. Він наближався і хлопець упізнав патронуса, але дуже незвичної форми. Це було схоже на велетенського ведмедя з оленячими рогами і якось надто широкими лапами. Через долю хвилини він пройшов крізь скло і зупинився перед Гаррі, промовляючи якимось дивним низьким голосом:
- Через двадцять хвили після приходу цього повідомлення прибуде неофіційний посол чаклунського населення дванадцятої планети Сонячної системи, для здійснення контакту між чаклунськими громадами. Коридор прив'язаний до особи Гаррі Поттера, як і це повідомлення, тому наполегливо прошу Гаррі Поттера переміститись до місця, де прибуття посланця не викликало б непорозумінь і було б по можливості конфіденційним.
Гаррі оторопів і подумав, що це якийсь невдалий жарт, хоча самий вигляд патронуса говорив про протилежне та і до першого квітня ще було добрих чотири місяці. Він схаменувся і швидко вийшов з класу, не сказавши нічого учням, які, зрештою, і так могли зрозуміти, що лекцію завершено. Гаррі побіг сходами і коридорами прямо до гаргуйля, який затуляв вхід до кабінету директорки. Подумав, що лише вгадування паролю йому зараз не вистачало, але гаргуйль сам відійшов у бік, чоловік піднявся до дверей і загупав у них.
- Заходьте. – пролунало з кабінету.
Гаррі зайшов захеканий, віддихався і глянув на годинник. Залишалось кілька хвилин.
- Що сталось Гаррі? – спантеличено запитала професорка.
- Щось дивне, тільки що прийшов патронус із повідомленням. Нібито з іншої планети. – Гаррі сам усміхнувся, зрозумівши, як виглядають його слова зі сторони і відчув себе просто ідіотом.
- Гаррі, ти знаєш, що це звучить трохи… дивно?
Але він не встиг кивнути, як з повітря, прямо біля нього матеріалізувався чоловік. Директорка охнула і осіла у крісло. Гаррі просто витріщився на прибулого, чи точніше, прибульця. Він був низенький і блідий настільки, що Гаррі подумав, що не відрізнив би його від кучугури снігу на Гоґвортському подвір'ї. Мав цілком людське худе обличчя лише з розширеними зіницями, голову покривало довге, пряме, таке ж біле, як і шкіра волосся. Сам він був одягнений окрім іншого у довгу чорну мантію, а у руці тримав паличку. Макґонеґел вже була при своїй. Гаррі також. Він відступив у сторону професорки.
- Не треба чарів. – прохрипів чоловік і заховав паличку в кишеню. – Це мало бути більш офіційно, але за теперішніх обставин…
- Хто ви? – запитала Макґонеґел.
- А… мене звати Гарольд. Я з планети, яку ви покищо не відкрили, але в межах системи.
- Як ви про нас дізнались? – запитав Гаррі все ще шокований.
- Ну-у, - протягнув чоловічок – сюди не так давно прибувала ціла делегація, прокладала шлях, можна сказати. Але у вас точилась війна, а нам було велено не вв'язуватись у конфлікт і не затримуватись. Дипломатична маячня, самі розумієте…
- Ви один? – допитував Гаррі.
- Так, у нас не вистачає людей, та і раз шлях було встановлено…
- А як ви..
- Тоді всюди було чути ім'я такого собі Гаррі Поттера, ваше, як я розумію. - перебив чоловічок. – Подорожі на такі віддалені відстані, при існуючому шляху, потребують встановлення одноразового коридору прив'язаного до когось або чогось конкретного. Оскільки ми прийняли вас за лідера у тому протистоянні, то вирішили прив'язати коридор прямо до вас, щоб не явитись невідомо де. Якби ви були мертві, чари просто не подіяли б.
Настала тиша. Гаррі і Макґонеґел зосереджено розглядали прибулого, а він їх.
- Може запропонуєте гостю присісти нарешті? – невдоволено озвався іншопланетянин.
- А, так. - схаменулась Макґонеґел. – Гаррі, думаю треба повідомити міністерство, але конфіденційно. – чоловік механічно начаклував патронуса, вклавши в нього коротке повідомлення.
Прибулець розташувався у м'якому начаклованому кріслі. Ельфи принесли їжу та напої. Явно зголоднілий іншопланетянин заповзято поглинав їх, поки очікували відповіді. Згодом камін спалахнув і з нього вийшли кілька аврорів, за ними з'явився міністр Шеклболт. Послідувала коротка словесна перепалка. Помічник міністра зареєстрував контакт документально. Вирішили поки нікуди не переміщуватись, а вияснити все прямо на місці. Директорка була не проти.
- То ви кажете, вам потрібна силова допомога? – спокійно зауважив Кінґслі. – Ви ж розумієте, що це не найкраща ідея втягувати у війну нейтральну цивілізацію?
- Але ви пройши через таку ж війну! – вигукнув чоловік - Зрозумійте, у нашому суспільстві чарівників значно більше за маглів і більша частина чистокровні. Вони просто винищать нас, а потім прийдуть і сюди. Ви маєте розуміти, що вони не обмежаться лише нашими планетами. Програма експедиції не була секретною.
- Так чи інакше, постраждаємо і ми. – зрештою видихнув міністр.
- Але зараз можна об'єднатись і отримати більше шансів на перемогу. – продовжував випрошувати іншопланетянин.
Було очевидно, що від війни нікуди не дітись. І справді, воювати на чужій території було точно краще, ніж потім на своїй не маючи жодного уявлення про розташування ворога. Виявилось, що рух був ледве не копією місцевого Волдемортового от тільки без очевидного лідера. Точніше лідерство ділили багато осіб, таких собі змовників. Сам народ розташувався на двох невеликих порівняно із Землею планетах і утворював собою союз двох федеративних наддержав утворених купою етнічних областей одна і незалежними колоніями інша. Чаклунська громада була настільки змішана із маглівською, що їх остаточне об'єднання і розкриття здалось Гаррі лише справою часу. Він подумав, що якщо там народиться хтось типу Ґріндельвальда, то магли ніяк цього не переживуть.

"Посла" розмістили у гостьових кімнатах міністерства. Покищо секретно, хоча зрозуміло було, що зовсім скоро інформація випливе сама по собі. Позиція Британського міністерства схилялась на користь допомоги, тож аврори на чолі із Гаррі стали активно тренуватись для війни в умовах тамтешнього іншопланетного клімату, характеру місцевості і такого іншого. Гарольд явно зі знанням справи проводив інструктаж. Його планета була менша за Землю, цілий рік вкрита снігом, континентальна частина являла собою пангею, все інше покривав океан, який був дуже холодним, але не замерзав повністю. Інша планета була схожа, але із більш гірським ландшафтом, двома континентами на полюсах і мала пару сухих супутників. Гаррі зрозумів, що тамтешні силові чаклунські органи були професійними, через постійні мілкі конфлікти між митрополіями і колоніями в минулому, в мирні часи вони здійснювали функцію поліції. Аврорат порівняно з ними здався чоловіку просто групкою підтриманих законом мисливців. Прибулець, схоже, чудово розумів, що фактично земляни нададуть звичайне, вивчене на швидку руку ополчення, але це його абсолютно не бентежило.
Так пройшов тиждень. Гаррі приходив з роботи надвтомленим і поглядав на Герміону якимось прибацаним поглядом. Вона намагалась вивідати, що сталось, але хлопець вперто не відповідав і це починало її дратувати. Герміона помічала якусь неприродню метушню у міністерстві, але відділ Нагляду і контролю за магічними істотами, як завжди, не бентежили серйозною інформацією. Вона вже думала перейти у аврорат, тим більше, що її запрошували, але вагалась. Міністерство почало розкривати інформацію і агітувати інші уряди приєднатись до них, всі дипломатичні і не тільки ресурси були мобілізовані тепер саме в цьому напрямку. Громади відкликались. Чарівники взагалі завжди були дуже дружніми, бо мали зазвичай загальні проблеми і звикли довіряти одне одним, не заморочувались особливо із економічними обмеженнями, кордонами і таким іншим, так що вся спільнота являла собою швидше єдину розділену на автономні області державу. Було навіть дивно, чому до сих пір вони не мали центрального керівництва.
Ще трохи згодом було вирішено оприлюднити інформацію для загалу, щоб набирати людей на добровільній основі. Чаклуни у всьому світі були шоковані. Всі хто був ближчий до маглівського світу, взагалі вважали, що саме магли здійснять перший іншопланетний контакт, а не вони, чарівники, що застрягли десь у вікторіанській епосі і взагалі не мали нормально організованої науки. Деякі висловлювались проти такої війни і вважали наглістю з боку іншопланетян ось так приходити і вимагати, щоб вони проливали за них власну кров. Але співчуваючих знайшлось чимало, всі ще пам'ятали той терор, який влаштував тут Волдеморт, і магічний світ буквально затрясся від того глобального руху підготовки, який за цим послідував. Чаклуни ще ніколи не знали такої єдності, як тепер.
Гаррі сидів у своєму кабінеті, у кріслі, закинувши ноги на стіл і втупившись у скельця окулярів. Його участь у всьому цьому була очевидною. Він не міг залишитись і займатись бездіяльністю за таких обставин, він же Гаррі Поттер, кому як не йому рятувати світ від зла? Але його сильно бентежило те, що до цього приєдналась і Герміона. Вони трохи поскандалили і тепер він був злий на себе, за те, що не переконав залишитись, і на неї за сумісництвом. Хлопець розумів, що вона засиділась на марудній роботі, що вона скучила за тими часами, коли вони втрьох з Роном займались божевільною самогубною біганиною. Але тепер була зовсім не та ситуація, це все було по-справжньому, ще більш по-справжньому, ніж боротьба із Волдемортом…
Двері голосно розпахнулись і у кабінет увірвався Рон.
- Гаррі? – запитання було дивним, ніби він і справді сподівався побачити тут когось іншого. – Кажуть скоро виступаємо.
- Коли? – запитав Гаррі.
- Завтра, вранці. – відповів Рон і додав. – Надіюсь, там знайдуть де розмістити… нас всіх.
- Якщо дійдемо. – моторошно зауважив Гаррі. Рон сумно посміхнувся.
Народу зібралось близько мільйона, у Гаррі по спині пробіг мороз, коли він це почув, і оскільки це було забагато, щоб являтись разом і подорожувати одним коридором, то розділились начетверо по групах. Було вирішено, що при керуванні такою масою необхідна чітка організація. Іти збирались кількома виступами, через дві планети, знову ж таки через кількість і задля контролю. Гарольд навчив всім необхідним у відкритому космосі чи на поверхні планет заклинанням, задля перевірки кілька чоловік були відправлені на орбіту і успішно повернулись, такщо у надійності технічної частини подорожі сумніву не було.


Якщо сподобається, буду писати продовження...
Останні відвідувачі


3 Jan 2014 - 22:44


14 Feb 2013 - 20:47


10 Feb 2013 - 0:11
D-2


11 Mar 2012 - 0:36


26 Jan 2012 - 22:16

Коментарі
Santjaga
Вітаю з офіційним повноліття) Бажаю всього хорошого і позитивного)
5 Dec 2009 - 13:34
tableto4ka
Привіт)
2 Apr 2009 - 16:56

Друзі

1871 повідомлення
25.10.2010, 18:15

592 повідомлення
17.5.2017, 21:40

2447 повідомлення
13.1.2015, 3:04

58 повідомлення
22.6.2010, 11:03

348 повідомлення
18.3.2012, 16:58
Показати всіх друзів
RSS Lo-Fi Версія Поточний час: 19.6.2018, 12:30IPB Style
Ошибка работы драйвера БД

Ошибка при работе с базой данных

Возникла проблема при работе с базой данных.
Вы можете попробовать обновить эту страницу, нажав сюда